Тепер у мене є така штука)

Це до попереднього поста.

Сьогодні був шалений день. Тіки но розмістивши усюди по нету об'яву про мале кошеня як роздається дзвінок. Дзвонили з якогось чи то притулку для тварин. Дівчина каже, є жінка яка хоче таку кицю подарувати сину. Дає її номер, жінка підтверджує, що замовляла кошеня. Я задоволена хапаю свою подругу (дяка їй за все) ми несемось до родиців моїх (мушу додати шлях не короткий, темно, село...), бо треба встигнути за годину зробити неможливе, а саме встигнути до тієї жинки яка буде чекати лише до певного часу. На дорогу до родичів треба півгодини і на поїздку година, а у нас лише година часу...Але ми встигаемо. І от ідемо у автобусі, Тучка(це ми так її назвали) грається, гризе мій палець, верещіть інколи, лунає дзівінок і виявляється жінка вже не хоче кошення...у той момент ладна була її вбити. А це мале диво, не розуміючи нічого тулиться до мене і дивиться своїми очинятами від яких неможливо встояти...
До того як везти кицю ми з подругою планували потрапити на фестиваль, що у нас проходить. Він відбувається в приміщенні одного супермаркету. Недовго думаючи ми виходимо там і йдемо разом з Тучкою на фест. Мала заспокоюється як тіки ми заходимо в середину. Потім трохи вередує, потім грається, а потім просто засинає у мене на руках.Відчуття тепла і задоволення)))До нас підходить багато людей, подивитись\погладити, але звісно ніхто брати не хоче, посилаючись на різні обставини. Під кінець фесту я вже не намагалась її комусь втулити, просто слухала музику, пестила маленькі вушка, слухала як вона гурчоке від задоволення...щастя). Після невдалих спроб знайти дитині будинок збираємось додому, а при виході до нас підходить дівчинка просто подивитись, слухає історію, яку я всім розповідала про все, що цій малечі довелось пережити і каже: "Я мабуть її візьму."...Ви неуявляєте мої відчуття у той момент, я не повірила спочатку, перепитала, а коли зрозуміла, що її заберуть...ось тут сльози підступились до очей...Дівчинка виявляється шукала сама таку кицю, тіки куплячти не хотіла, казала що кицька має сама прийти, або якийсь випадок має звести і тут таке...
Ось так маленьке щастя на ім'я Тучка знайшло дім. Я багато хвилювалась за цей день, бо дуже прикипіла до цих маленьких оченяток, до цього малого дива...і вже так сумую за нею...серце гріє лише думка, що я таки змогла врятувати, хай одне, хай маленьке, але життя...

В свои уткнувшись телефоны,

На головы надев короны,

Вниз не смотря и вверх не глядя

По жизни едут не спеша.

 

И не торопятся ни сколько,

От станции до остановки,

Одеты только по сезону,

Лишь не меняются короны.

 

Не видно глаз, души не видно,

Но им за то совсем не стыдно.

Им так удобно и привычно

И может даже лучше так…

 

В такой толпе как будто голый,

С надеждой скромной, без короны,

Глазами правду говоря

Ту, что вслух сказать нельзя.

Нещодавно виповнився рік як я тримаю фотоапарат у руках. За цей час багато чого знімалось. Люди, концерти, події, міста.

Статистика така:
Усього відзнято: цифра - 6953 фотографій, плівка - 5 штук
Приблизно знято в день: 20 фотографій
Зроблено повноцінних фотосетів: 16
Дівчата: 8
Хлопці: 2
Пари: 1
Найбільша кількість фотосетів з однією людиною: 5
Улюблена моделя: Ліля (з нею зроблено 5 фотосетів, зимою, весною, 2 влітку, восени)
Міста: Львів, Київ, Харків
Виставка: 1(ще триває)
Перемоги у конкурсі: 1
Друк у паперових виданнях: 1
Відгуків та коментарів: безліч
Незадоволених фотосетами: нема

Це сухі цифри. У житті все набагато простіше: я знімаю - комусь подобається, комусь ні. І це є прекрасно.
Бажаю усім приємних фото.

Метелики вечірнього міста, світло ліхтарів - я розмовляю з містом. У нас тихий діалог. Нащо його чути комусь. У нас свої з містом справи. І розмови свої, таємні. Приємна, свіжа прохолода, очікування свого транспорту і звісно бесіда з містом. Бо на зупинці нема нікого.
Вечірній діалог перериває незнайома мені та місту мова: "Манюнь!Што па чьом?". Ми з містом не розуміємо спочатку, що ті незнайомці мають на увазі, але потім я розумію, що я одна на зупинці і це натяк на доступність мене. Мовчу. Думаю. Джинси,чорна, довга футболка, чорні кросівки, джинсова курта, два фотоапарати, сумка. Жодного натяку на нічну роботу. Невстигаю сказати щось, як незнайомі ні мені, ні цьому місто чужаки йдуть. Непорозуміння. В цей час місто вже починаю іншу розмову, з іншою людиною. І я залишаюсь на самоті зі своїм нерозумінням. Воно сміється на ді мною. Мій автобус. Дівчина у чорному дає мені зрозуміло, що за настрій заволодів мною і яку музику варто увімкнути у плеєрі. Дивно.Сумно.Дивно...
Метелики нічнго міста, світло ліхтарів і я знов розмовляю з містом. Тільки вже з висоти свого поверху. Тут нема незнайомців. Є я , моє місто та моя самотність. Я звикла до них.Спати.

На прийом до свого психоаналітика треба йти не в собі. Обов'язково не в собі. Твій психоз має розтектись по кушетці у його кабінеті. Твої депресії мають прорости крізь розрахункові квитанції, що ти мала сплатити ще століття тому. Тобі не пропишуть ліки. Ти випила річний запас совісті та сміливості. Ти проковтнула сотню пакунків слабкості та жалю. Але це все мало такий самий ефект як і стрибки з висоти твоєї гордості. Ти не розкажеш своєму психоаналітику про порожнечу у свідомості. Свою свідомість та її порожнечу ти забула там де лишила небайдужість. Тобі варто було б щось казати, але свої слова ти давно викинула у смітник, а те сміття давно вже вивезли за межі реальності. На тобі будуть ставити досліди. У залишки твоєї крові додадуть безпорадність, безнадійність, байдужість. А коли ця суміш закипить під впливом проміння лампи, що стоїть замість серця твого психоаналітика, ти не помреш. Ти будеш існувати поза будь-якої реальності. А коли ти вибухнеш, твої шматки будуть знаходити у найвіддаленіших куточках кабінету твого психоаналітика.
Собі на згадку можеш залишити спогади про втрачені банальності. У твоєму житті так мало банальностей. Таких потрібних тобі банальностей. Кава з сумлінності, цукрова ніжність за смаком,а ще молочна втома на додаток. Солодкий присмак несвідомості, невідомий присмак кохання...Хочеш вилікуватись?Але твій психоаналітик не вилікує тебе. У нього на меті покарати тебе за твою необізнаність, бо він не має права лікувати, він може лише натякнути тобі де вихід...вихід з його кабінету, бо йому вже набридло збирати твої шматки по кутках .
Твої симптоми вічні. Твоє захворювання знайоме всім, але невідоме тобі. Твій прихід до психоаналітика мав завершитись поверненням тебе до твоєї реальності. Але ніхто не скаже тобі те твоя реальність. Ніхто не відшукає її для тебе. Вони дивляться на тебе з висоти їх совісті, ти для них маленька, невідома людина, яка колись вже стрибнула...в низ...з висоти своєї гордості...

Фотосет у недобудованому пологовому будинку

Це був перший концерт на якому я не зробила ЖОДНОГО ФОТО!Не розумію я такого приколу, за вхід платиш 200 грн і не маєш права фотографувати концерт. Це тупо. Як на мене дуже тупо. Стояти біля сцени, де нормальне світло, для того щоб робити гарні фото без спалаху і не фотографувати...Ну це моє особисто болюче місце. Взагалі звичайно порадував звук, концерт був гарний. Але більше я ніколи не піду в таке місце. Кажуть що це один з найкрутіших клубів нашого міста. Ще б пак!Круті тачки біля входу, оздоблення клубу та його "мешканці" кажуть про одне - клуб для мажорів. Особисто я у звичайних джинсах та футболці відчувала себе навіть не білою вороною...Все настільки пафосно, хламурно, багато силікому та несправжньості, дяді у костюмах, дівчата від кутюр - "гаманці з вушками" та їх "доці". Неймовірно неприємна атмосфера.Єдине що врятувало то улюблена музика улюбленого гурту. Навіть не знаю як описати дискомфорт від знаходження у томі місці. Всі такі штучно щасливі, так усіх багато і всі такі самотні, всі такі вільні та безпомічно залежні...Голі дівчата на сцені без облич, червоне світло, яке витравлює очі, жахливо несправжня музика. На обличчях читається все що завгодно: пафос, зверхність, байдужість...все окрім щастя, радості чи ще чогось більш приємного на смак. Нініні, більше інколи. Не хочу більше відчувати такого негативу. Такі місця вбивають можливість відчувати та думати. І не дають по-справжньому насолоджуватись.
Але саме там згадався перший концерт гурту. То був справжній Бумбокс. Молоді та чудові, неймовірно щирі і такі близькі.
І хоч фото з концерту нема, ми з Гєною не могли прийти без фото, тому трохи тих, з ким я ходила

Осінь - це коли дощ плаче замість тебе...

Сьогодні у мене з'явилась нежить. Лікуватись пігулками не хочу принципово, меду вдома нема зовсім. Тому просто літрами п'ю чай. Де я встигла застудитись - не знаю. Але без причини нічого не буває. 
Сьогодні забрала вже 4-ту плівку, фото вразили яскравістю кольорів. Найкраще вийшла моя кицюня)
Завтра матиму на руках 24 фотографії власного виробництва. 20 з них для майбутньої виставки. Дивно якось)
Ну і фото на останок: